26 травня відбувся мій перший виступ у ролі спікера в нашому Центрі дитячої та юнацької творчості Деснянського району – семінар для педагогів на тему «Мистецтво горіти і не згоряти».

Я досі в цих емоціях. Як же не хочеться втратити це натхнення!

У залі були наші колеги, хтось підключався через Zoom, і знаєте… я навіть не хвилювалась. Може, зовсім трішки.

Було так тепло від того, як люди взаємодіяли зі мною. Усміхались, жартували, включались у всі практики й техніки, які я для них підготувала.

І це допомогло розкритися не тільки їм, а й мені самій.

Хотілося зробити цю зустріч максимально живою. Не просто сухо прочитати лекцію, а говорити по-справжньому як є у нас у всіх у житті, а не на ідеальній картинці. Ділитися реальними кейсами, власними прикладами, своїм досвідом. І, здається, сьогодні це вийшло.

Я думаю, кожен знає це відчуття, коли тебе настільки переповнює те, що ти робиш, що це видно навіть без слів.

(Раніше я навіть заздрила таким людям, бо сама не мала цього відчуття.)

Колись я взагалі не розуміла, ким хочу бути. Серйозно. Я навіть купувала курси про пошук себе, про покликання, про те, як зрозуміти, чим ти хочеш займатись у житті. Мене кидало в різні сторони.

Було стільки варіантів, стільки пропозицій. SMM, тренерство, ще якісь роботи… Я хапалась то за одне, то за інше, приміряла все на себе й постійно думала: «Може, це воно?»

Іноді навіть вмовляла себе, що це ВОНО. Щоб уже закрити це питання та нарешті відчути ті самі емоції. Але так не працює.

Мені дуже хотілося реалізуватися. Хотілося знайти своє місце. Хотілося відчути, що я дійсно в чомусь “своя”.

І сьогодні я вперше так чітко відчула: «Я на своєму місці».

І я гордо можу сказати, що працюю психологом у Центрі дитячої та юнацької творчості Деснянського району і від цього кайфую!

Мені сподобалось бути в ролі спікера. Сподобалось готуватися, шукати інформацію, розбиратися глибше, а не просто “щось швидко знайти”. Сподобалось бути живою в цьому процесі. Справжньою.

Розумію, що мені ще дуже багато чому треба вчитись, є куди рости, є до чого прагнути. Але це не лякає. Навпаки це надихає.

Я хочу через п’ять років озирнутись назад і побачити весь шлях, який я пройшла. Хоча, якщо чесно, навіть зараз, коли озираюсь назад це вже маленьке вауууу 

Дякую моїм колегам за підтримку, за включеність, за атмосферу.

Дякую Центру дитячої та юнацької творчості за можливість розвиватися, пробувати себе й заявляти про себе.

З повагою, Юлія Кравченко, психологиня ЦДЮТ.